Валерій ДЕМА: “Добро — це моя життєва позиція”

Як із простого сільського парубка перетворитися в успішного бізнесмена і чому соціальна відповідальність стає життєвою необхідністю, розповів кореспонденту Валерій Дема.  

"Добрий" податок

• Валерію Івановичу, підприємства вашої компанії зараз діють у восьми районах Харківщини. А чи допомагаєте ви місцевим громадам?

- Звичайно, так. Вже близько чотирьох років наша компанія веде активну соціальну діяльність, причому на різних рівнях — у селі, в районі, в області. Ми самі на себе наклали “соціальний податок”. З кожного гектара орендованої землі виділяємо певну суму (вона коливається щороку від 40 до 100 гривень) і направляємо ці кошти на соціальні потреби конкретних населених пунктів. Цю роботу ми координуємо з сільськими і селищними радами. Крім того, є також потреби районні, рішення яких ми координуємо з районними адміністраціями і радами, а також із Асоціацією роботодавців агропромислового комплексу.

Значну увагу приділяємо і загальнообласним потребам. Наприклад, ми не могли не відгукнутися на цільові запити від медичних та освітніх закладів області і минулого року провели модернізацію в декількох клініках, які обслуговують жителів всієї Харківщини.

Скажімо, у обласній травматологічній лікарні провели ремонт відділення, допомогли з закупівлею необхідного медичного обладнання і сучасних інструментів. Це дозволило лікарям значно підвищити якість медичного обслуговування пацієнтів.

• А що конкретно зроблено для громад районів?

- В "наших" районах ми допомогли зробити ремонти шкіл і дошкільних закладів, а до 1 вересня ми усім школам закупили форми для спортивних команд і спортінвентар.

Крім того, ми виділили кошти для електрифікації деяких населених пунктів Барвінківського та Великобурлуцького районів.

— Зроблено багато. А чи є подальші плани роботи у цьому напрямку?

— Звісно, є. І дуже великі. Зараз ми роздумуємо над створенням благодійного фонду, діяльність якого і буде спрямована на соціальний розвиток і окремих населених пунктів, і районів, і всієї області. Причому хочемо зробити так, щоб місцеві громади самі вирішували, на що конкретно треба використовувати благодійні кошти. Людям же видніше, що для них на сьогодні найбільш важливе.

— А впораєтесь? Проблем же на Харківщині дуже багато…

— Обов’язково впораємося. Тим більш що плануємо залучати до благодійної роботи і інші соціально небайдужі підприємства. Впевнений, що таких знайдеться чимало.

— Якось незвично — ви стільки робите для людей, але практично ніколи не розповідаєте про це в пресі. Зазвичай навпаки — людина зробила щось корисне “на копійку”, а розрекламувала себе “на мільйон”.

— Хвалитися простіше, коли є чим. Але ми робимо свої добрі справи не тому, що отримуємо якісь там дивіденди чи славу, а тому, що це наша життєва позиція. Краще робити багато доброго без широкого висвітлення, ніж "світитися", а робити обмаль. Добро — воно тобі “нагорі” зарахується.

Перша зарплата — у вісім років

— Розкажіть про себе: де ви народились, у якій сім’ї?

— Я народився на прикордонній заставі на китайському кордоні, і коли мені не було ще півроку, батьки переїхали у Полтавську область, на батьківщину тата. Тому фактично моя мала батьківщина — це село Сенча Лохвицького району Полтавської області. І до 18 років я був типовим сільським хлопцем, що вчився в українській школі.

— Тобто з сільською працею знайомі дуже добре?

— У той час було нормально, що, починаючи з другого класу, у період з травня по вересень ми всі працювали у колгоспі. Влітку дітям робити в селі було нічого, тому ми з хлопцями підробляли. Першу колгоспну зарплату — 1 руб 37 копійок — я отримав у третьому класі у вісім років. Я допомогав на бричці розвозити воду між тракторними бригадами. Був таким собі заступником начальника брички. А потім, коли став старшим, працював на полі, розрівнював зерно на машинах. Тобто все дитинство пройшло у сільському господарстві.

— А ким ви мріяли стати?

— У мене було дві головні мрії — стати або журналістом, або льотчиком. Оскільки в авіаційне училище мене не взяли через високий ріст, поступив у Харківський авіаційний інститут. Тобто від мрії про небо не відмовився і вирішив якщо не літати, то займатися розробкою літаків.

У виші був ленінським стипендіатом, стипендіатом премії Жуковського.

А ще активно займався громадською роботою — комсомол, профсоюз, партія.

Після закінчення навчання в інституті працював на кафедрі “технології літальних апаратів” на четвертому факультеті, займався наукою, маю близько 40 авторських свідоцтв і патентів.

— Чому ж ваше подальше життя пішло у іншому напрямку?

— З 1982 по 1989 рік був членом КПРС і покинув її лави одним із перших, хоча нам і кримінальними справами за це погрожували. Але це було моє внутрішнє рішення. І саме через це мені довелося піти з роботи у ХАІ. Фактично в одну мить я опинився, здавалося б, без майбутнього. Але насправді просто починався зовсім інший життєвий етап.

Саме у той час вийшла постанова ЦК КПРС про створення кооперативного руху, і ми з друзями вирішили зайнятися бізнесом.

Від концертів до інвестицій

— Чим ви тоді займалися?

- Якийсь час наша діяльність була пов’язана із тим, що зараз називають шоу-бізнесом. Ми займалися адмініструванням концертів: формували концертні бригади, возили по всьому СРСР таких відомих виконавців, як “Веселые ребята”, Борис Гребенщиков, Жанна Агузарова, різні рок-групи. Але наше захоплення швидко пройшло. Шоу-бізнес жив тоді (та і зараз, гадаю, теж) за дуже агресивними правилами, і ми з друзями вирішили, що це не та справа, за яку треба хапатися зубами. Ми вирішили зайнятися виробництвом. Почали виробляти обладнання для концертних програм, займалися транспортом, згодом з’явилось багато інших напрямів...

Згодом, у 1990 році, у нас народилася “Сігма”. Це була фінансово-промислова група, яка об’єднувала 69 компаній по всьому Союзу. Потім наша діяльність поступово перейла у фондову, і ми з Майклом і Левом Блейзерами створили “SigmaBleyzer” у 1991 році.

На обслузі у родини

— Але не бізнесом єдиним живе людина. Що і хто, окрім бізнесу, є у вашому житті ?

— У мене три доньки і син. Сину 25 років, старшій доньці 19, середній 11, молодшій 4.

— Вони хочуть піти вашими стопами?

— Син відмовився від кар’єри авіаційного інженера, він програміст, закінчив ХНУРЕ, зараз працює у Києві, розробляє системи управління. Старша донька закінчила школу, зараз вчиться на психолога. Що у молодших буде в майбутньому, невідомо. Кожна людина живе заради якоїсь мети. А бізнес — це не ціль, це інструмент. Моя мета — це все ж сім’я, а гроші… Так усіх грошей не заробиш.

— Чим ви любите займатися з родиною у вільний час?

— У нас різні інтереси. Я намагаюсь між ними всіма маневрувати, а тому виступаю в якості “обслуговуючого персоналу”. В основному проводимо час на дачі, виїжджаємо з міста, відключаємося від справ. Діти витребували у мене декілька клаптиків землі і посадили там якісь грядочки. Недавно молодша донька приїхала додому і гордо показала першу перчинку, вирощену самостійно.

— А яке заняття у вас є “для душі”?

— Раніше займався полюванням і риболовлею. Зараз до мисливства дещо охолов, більше люблю рибалити. Також багато читаю — у мене в електронній книзі більше 1500 творів, в основному фантастики. Взагалі, щодо хобі, я не люблю планувати щось на довгий строк. Адже ти заганяєш себе у рамки цих планів і часто втрачаєш те, що було поза ними. А це неправильно.

— Розкажіть про знакові події у вашому житті, які вплинули на вас, змусили змінити погляди, сферу діяльності?

— Таких подій, які б змінили щось кардинально, було небагато. Мабуть, події 89-го року, коли пішов з натоптаної дороги, із системи у повну безсистемність. Тоді світогляд сильно змінився, включилися внутрішні резерви, які дозволили мобілізуватися.

Взагалі, мені в житті дуже щастило. У школі — з учителями, які давали знання, не завжди передбачені шкільною програмою. Дуже щастило в інституті з викладачами. Наприклад, математику мені читав Мишкіс, автор підручників, за якими учився весь Союз. Професор Білан — декан нашого факультету — навчив мене як керівник, що таке людський підхід, що таке добре, що погано.

На початку бізнесу я теж зустрів багато добрих, правильних людей, які допомогли розібратися, що є що. Адже бізнес може бути і чистим, і брудним. Все залежить від людини, яка ним займається. А люди, які поруч, багато в чому направляють. Ось моя зустріч із Майклом і Левом Блейзерами — вона ніби випадкова, але багато в чому визначила те, що відбувається зараз. Не скажу, що якби я був сам, було б краще або гірше, хто його знає. Але точно було б якось по-іншому.

— Життєві принципи успішної людини (за версією Валерія Деми):

- Головний бог — це совість

- Стався до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе

- Не бійся бути добрим

Т. Кіч

Надруковано у «Селянська газета», 2014 р.